Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
закону в життя велика земельна власність на Волині зменшилась на 41,7 проц. (у польських поміщиків – на 25,6, а в непольських – на 66 проц.). Але господарства великих магнатів, зокрема Радзівіллів, Потоцьких, Любомирських та інших, залишились такими ж. З 1921 по 1938 рік на Волині селяни взяли у великих землевласників на викуп 335 889 га землі. Більша частина цих земель передавалась у власність осадникам і місцевому польському населенню.
Внаслідок парцеляції 7796 господарств, у т. ч. 7047 осадницьких, мали від 10 до 50 га землі. Це була привілейована і найбільш надійна опора польської колонізації. Нерідко на Волині осадникам наділяли громадську землю, про що свідчать численні скарги селян. Лише у селян Запілля і Городного Любомльського повіту на користь осадників було відібрано 169 га землі.
Аграрна політика польських властей на Волині була спрямована на захист інтересів великих землевласників і утворення польського, а також українського куркульства для колонізації східних земель. Цій політиці підпорядковувалась і так звана комасація (виділення на хутори). Згідно з законом польського сейму, з 1923 до 1939 року на Волині комасували 918 сіл, в яких виділились на хутори 193 655 господарств, у т. ч. на території сучасної області – 78 079 господарств. Комасація проводилась за рахунок трудящих селян. Внаслідок її здійснення процент дрібних господарств з наділом до 5 га значно збільшився, кількість же господарств, що мали 5–10 га, зменшилась на 4,1 проц., а куркульських — зросла. За даними перепису 1931 року, на Волині налічувалось 245 506 господарств, або 69,3 проц., що мали до 5 га землі, з яких 27 проц. – до 2 га землі. У 70 проц. селян було по одному коню чи по одній корові або й зовсім не було худоби.
Зубожіння селян за часів буржуазної Польщі посилювалося внаслідок великих податків, штрафів, мита та інших платежів і стягнень. Найтяжчим податком для села був поземельний. Але податкова система була побудована так, що селяни, які мали до 5 га землі, платили податку у два рази більше з гектара, ніж багатоземельні, а всі інші податки встановлювались пропорціонально до поземельного податку. Трудящі сплачували ще місцевий податок на самоврядування в розмірі поземельного, а також маєтковий, страховий, церковний та податки на коня, корову, свиню, птицю, собаку тощо. За затримку виплати податків, за невиконання різних розпоряджень і за найменші провини стягувались штрафи. За в'їзд у місто, за постій на базарі, за дозвіл на забій худоби, за видачу свідоцтва збирались мита та різні стягнення. Особливо обтяжливою була шляхова повинність, т. зв. шарварки, які в окремих селянських господарствах забирали від 60 до 100 людино-днів на рік.
Економічний і соціальний гніт корінного населення Волині доповнювався політичним безправ’ям і національним гнобленням. За Ризьким договором польський уряд зобов'язався надати особам української, білоруської і російської національностей, що залишились на окупованій території, всі права для вільного розвитку їх культури, мови, виконання релігійних обрядів. Проте окупаційні власті ігнорували цей пункт договору. Всі посади в державному апараті вони заміщали поляками і вимагали при наймі на роботу пред'явити документ про католицьке віросповідання. Навіть в органах самоврядування проявлялась дискримінація корінного населення. Так, у 1937 році із усіх війтів на Волині 80 були поляками і лише 19 – українцями, підібраними із заможних громадян, найбільш відданих панській Польщі.
Буржуазний уряд Польщі проводив політику ополячення українського та іншого населення. Заборонялося розмовляти українською мовою в державних установах, закривались українські школи та культурні заклади. Воєвода Юзефський відзначав у звіті за 1936 рік, що на Волині з 1732 початкових шкіл українських лише 11. Шкільні програми і підручники, особливо з історії мови і літератури, були пройняті духом польського націоналізму і шовінізму, не кажучи вже про тег що з усіх вчителів, які працювали в школах воєводства, 83 проц. були поляки. Міністр освіти Грабський мотивував закриття українських і білоруських шкіл тим, що «українці та білоруси при досягненні певного ступеня суспільної свідомості будуть вимагати національного возз'єднання українців і білорусів з
Волинська область
Сторінка 12 з 29
до 1160 поміщицьких та куркульських господарств, які мали у 1931 році 782 600 га кращої землі. Щоб послабити революційний рух, польський сейм під впливом наступу Червоної Армії в 1920 році ухвалив закон про створення фонду для продажу землі солдатам і селянам. Але ця реформа завершилась лише в кінці 1925 року законом про парцеляцію, тобто про продаж частини поміщицьких і державних земель селянам. У результаті проведення цього Внаслідок парцеляції 7796 господарств, у т. ч. 7047 осадницьких, мали від 10 до 50 га землі. Це була привілейована і найбільш надійна опора польської колонізації. Нерідко на Волині осадникам наділяли громадську землю, про що свідчать численні скарги селян. Лише у селян Запілля і Городного Любомльського повіту на користь осадників було відібрано 169 га землі.
Аграрна політика польських властей на Волині була спрямована на захист інтересів великих землевласників і утворення польського, а також українського куркульства для колонізації східних земель. Цій політиці підпорядковувалась і так звана комасація (виділення на хутори). Згідно з законом польського сейму, з 1923 до 1939 року на Волині комасували 918 сіл, в яких виділились на хутори 193 655 господарств, у т. ч. на території сучасної області – 78 079 господарств. Комасація проводилась за рахунок трудящих селян. Внаслідок її здійснення процент дрібних господарств з наділом до 5 га значно збільшився, кількість же господарств, що мали 5–10 га, зменшилась на 4,1 проц., а куркульських — зросла. За даними перепису 1931 року, на Волині налічувалось 245 506 господарств, або 69,3 проц., що мали до 5 га землі, з яких 27 проц. – до 2 га землі. У 70 проц. селян було по одному коню чи по одній корові або й зовсім не було худоби.
Зубожіння селян за часів буржуазної Польщі посилювалося внаслідок великих податків, штрафів, мита та інших платежів і стягнень. Найтяжчим податком для села був поземельний. Але податкова система була побудована так, що селяни, які мали до 5 га землі, платили податку у два рази більше з гектара, ніж багатоземельні, а всі інші податки встановлювались пропорціонально до поземельного податку. Трудящі сплачували ще місцевий податок на самоврядування в розмірі поземельного, а також маєтковий, страховий, церковний та податки на коня, корову, свиню, птицю, собаку тощо. За затримку виплати податків, за невиконання різних розпоряджень і за найменші провини стягувались штрафи. За в'їзд у місто, за постій на базарі, за дозвіл на забій худоби, за видачу свідоцтва збирались мита та різні стягнення. Особливо обтяжливою була шляхова повинність, т. зв. шарварки, які в окремих селянських господарствах забирали від 60 до 100 людино-днів на рік.
Економічний і соціальний гніт корінного населення Волині доповнювався політичним безправ’ям і національним гнобленням. За Ризьким договором польський уряд зобов'язався надати особам української, білоруської і російської національностей, що залишились на окупованій території, всі права для вільного розвитку їх культури, мови, виконання релігійних обрядів. Проте окупаційні власті ігнорували цей пункт договору. Всі посади в державному апараті вони заміщали поляками і вимагали при наймі на роботу пред'явити документ про католицьке віросповідання. Навіть в органах самоврядування проявлялась дискримінація корінного населення. Так, у 1937 році із усіх війтів на Волині 80 були поляками і лише 19 – українцями, підібраними із заможних громадян, найбільш відданих панській Польщі.
Буржуазний уряд Польщі проводив політику ополячення українського та іншого населення. Заборонялося розмовляти українською мовою в державних установах, закривались українські школи та культурні заклади. Воєвода Юзефський відзначав у звіті за 1936 рік, що на Волині з 1732 початкових шкіл українських лише 11. Шкільні програми і підручники, особливо з історії мови і літератури, були пройняті духом польського націоналізму і шовінізму, не кажучи вже про тег що з усіх вчителів, які працювали в школах воєводства, 83 проц. були поляки. Міністр освіти Грабський мотивував закриття українських і білоруських шкіл тим, що «українці та білоруси при досягненні певного ступеня суспільної свідомості будуть вимагати національного возз'єднання українців і білорусів з