Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Тростянець – одне із стародавніх сіл області. Його назва, за переказом місцевих жителів, походить від слова «тростина». У літературних джерелах вперше про нього згадується в 1593 році.
За III Литовським статутом (1588 р.) селяни Тростянця, як і інші хлібороби Волині, були повністю закріпачені і відбували постійну панщину, яка на початку 70-х років XVI століття доходила до трьох днів на тиждень з волоки. Крім того, селяни сплачували грошовий податок державі, утримували церкву та виконували різні повинності.
На початку XVII століття Тростянець був власністю князя Воронецького. Феодал займався також і розбоєм. У 1604 році він напав на Щурин, пограбував і спалив його.
У 1650 році в Тростинці, як уже в значному поселенні, було споруджено кам'яну церкву. Його жителі брали активну участь у визвольній війні українського народу 1648 –1654 рр. За цей час кількість дворів у Тростянці зменшилася з 61 до 24. Частина населення при відступі українського війська відійшла разом з ним на схід, а ті, які брали участь у війні і повернулись, були жорстоко покарані князем Четвертинським, якому тоді належало село.
Становище жителів Тростянця після визвольної війни стало ще тяжчим. Розмір панщини в XVII столітті дорівнював у середньому вже 5 – 6 днів на тиждень від волоки. Крім того, селяни повинні були виходити на зажинки, обжинки, закоски, обкоски і платити грошовий чинш.
Великої шкоди завдав селу напад польських жовнірів у 1672 році, які пограбували населення. Нестерпним стало становище кріпаків, коли Тростянець потрапив у руки новогрудського мечника М. Балабана, який здав його в оренду пану С. Домбровському. Намагаючись одержати від маєтку якомога більше прибутків, орендар збільшив панщину, повинності і жорстоко утискував селян. Це призвело до того, що кріпаки почали тікати з Тростянця «світ за очі». Через деякий час маєток розорився, а село опустіло, про що й писав у своїй скарзі його власник.
Про факти руйнування економіки і культури Тростянця свавільними польськими жовнірами і ненаситними орендарями, а в зв'язку з цим і про зменшення населення згадується в документах і літописах тих часів. Проте вигідне географічне розташування і хороші сільськогосподарські угіддя сприяли тому, що економіка села поступово відроджувалась, а кількість населення зростала.
Після возз'єднання Волині в складі Російської держави в Тростянці було 26 дворів і жило 277 чоловік. Але становище населення і після возз'єднання лишилось тяжким. Тростянецький поміщик, як писав у 1836 році місцевий священик в Луцьке духовне управління, «у свята і в недільні дні змушує своїх кріпаків відробляти панщину». Працюючи щоденно на панщині, тростянецькі селяни не мали зовсім часу, щоб працювати у власному господарстві і воно з кожним роком все більш занепадало, біднішало. Вони терпіли від голоду і холоду. Щоб селяни не померли з голоду, тростянецький поміщик Черновський змушений був давати їм на тиждень по одному гарнцю вівсяного борошна з половою. Тих, хто не виходив на панщину, тягли на стайню і за наказом поміщика били батогами або різками по 100 і 200 ударів. Черновський довів жителів Тростянця до крайнього зубожіння і виснаження. Навіть тодішній суд, який захищав інтереси панівного класу, оштрафував поміщика за зловживання на 25 карбованців.
14 травня 1837 року, коли селяни Тростянця – Мартин і Федір Вавренки, Василь Супрунюк та Іван Матвієць пішли до Луцька з новою скаргою на поміщика, Черновський наздогнав їх і намагався повернути назад. Але селяни стягнули його з брички і побили мало не до смерті. Два роки тривало судове слідство. Селянам загрожувала довічна каторга. Але розслідуванням було встановлено, що; дійсно поміщик Черновський жорстоко знущався з них, примушував працювати на панщині весь тиждень, навіть у неділю, відбирав худобу. Тому суд обмежився тим, що засудив селян до тілесного покарання по 30 ударів батогами.
На час інвентарної реформи 1847 – 1848 рр. більша частина Тростянця належала чотирьом дрібнопомісним поміщикам, які мали 74 ревізькі душі і 22 селянські двори. Найбільше кріпаків – 43 ревізькі душі і 12 селянських дворів –
Тростянець
Сторінка 1 з 9
Тростянець – село, центр сільської Ради. Розташоване за 18 км від районного центру Ківерці, на шосе Луцьк – Маневичі. Населення – 902 чоловіка. Тростянецькій сільській Раді підпорядковані села Хопнів, Острів, Лички та Йосипівка. За III Литовським статутом (1588 р.) селяни Тростянця, як і інші хлібороби Волині, були повністю закріпачені і відбували постійну панщину, яка на початку 70-х років XVI століття доходила до трьох днів на тиждень з волоки. Крім того, селяни сплачували грошовий податок державі, утримували церкву та виконували різні повинності.
На початку XVII століття Тростянець був власністю князя Воронецького. Феодал займався також і розбоєм. У 1604 році він напав на Щурин, пограбував і спалив його.
У 1650 році в Тростинці, як уже в значному поселенні, було споруджено кам'яну церкву. Його жителі брали активну участь у визвольній війні українського народу 1648 –1654 рр. За цей час кількість дворів у Тростянці зменшилася з 61 до 24. Частина населення при відступі українського війська відійшла разом з ним на схід, а ті, які брали участь у війні і повернулись, були жорстоко покарані князем Четвертинським, якому тоді належало село.
Становище жителів Тростянця після визвольної війни стало ще тяжчим. Розмір панщини в XVII столітті дорівнював у середньому вже 5 – 6 днів на тиждень від волоки. Крім того, селяни повинні були виходити на зажинки, обжинки, закоски, обкоски і платити грошовий чинш.
Великої шкоди завдав селу напад польських жовнірів у 1672 році, які пограбували населення. Нестерпним стало становище кріпаків, коли Тростянець потрапив у руки новогрудського мечника М. Балабана, який здав його в оренду пану С. Домбровському. Намагаючись одержати від маєтку якомога більше прибутків, орендар збільшив панщину, повинності і жорстоко утискував селян. Це призвело до того, що кріпаки почали тікати з Тростянця «світ за очі». Через деякий час маєток розорився, а село опустіло, про що й писав у своїй скарзі його власник.
Про факти руйнування економіки і культури Тростянця свавільними польськими жовнірами і ненаситними орендарями, а в зв'язку з цим і про зменшення населення згадується в документах і літописах тих часів. Проте вигідне географічне розташування і хороші сільськогосподарські угіддя сприяли тому, що економіка села поступово відроджувалась, а кількість населення зростала.
Після возз'єднання Волині в складі Російської держави в Тростянці було 26 дворів і жило 277 чоловік. Але становище населення і після возз'єднання лишилось тяжким. Тростянецький поміщик, як писав у 1836 році місцевий священик в Луцьке духовне управління, «у свята і в недільні дні змушує своїх кріпаків відробляти панщину». Працюючи щоденно на панщині, тростянецькі селяни не мали зовсім часу, щоб працювати у власному господарстві і воно з кожним роком все більш занепадало, біднішало. Вони терпіли від голоду і холоду. Щоб селяни не померли з голоду, тростянецький поміщик Черновський змушений був давати їм на тиждень по одному гарнцю вівсяного борошна з половою. Тих, хто не виходив на панщину, тягли на стайню і за наказом поміщика били батогами або різками по 100 і 200 ударів. Черновський довів жителів Тростянця до крайнього зубожіння і виснаження. Навіть тодішній суд, який захищав інтереси панівного класу, оштрафував поміщика за зловживання на 25 карбованців.
14 травня 1837 року, коли селяни Тростянця – Мартин і Федір Вавренки, Василь Супрунюк та Іван Матвієць пішли до Луцька з новою скаргою на поміщика, Черновський наздогнав їх і намагався повернути назад. Але селяни стягнули його з брички і побили мало не до смерті. Два роки тривало судове слідство. Селянам загрожувала довічна каторга. Але розслідуванням було встановлено, що; дійсно поміщик Черновський жорстоко знущався з них, примушував працювати на панщині весь тиждень, навіть у неділю, відбирав худобу. Тому суд обмежився тим, що засудив селян до тілесного покарання по 30 ударів батогами.
На час інвентарної реформи 1847 – 1848 рр. більша частина Тростянця належала чотирьом дрібнопомісним поміщикам, які мали 74 ревізькі душі і 22 селянські двори. Найбільше кріпаків – 43 ревізькі душі і 12 селянських дворів –