Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Через селище протікає річка Путилівка. З усіх боків Цумань оточена сосновими і мішаними лісами. Грунти піщані.
Вперше в історичних джерелах Цумань згадується в 1557 році. Тоді тут налічувалося 14 дворів, з них 6 – на той час ще не закріпачених селян, 8 дворів належали збіднілим селянам-городникам, які за користування невеличкими земельними ділянками (городами) платили щороку по 4 гроші, а також натуральний податок. У 1583 році Цумань була власністю князя С. Радзівілла. Тоді тут діяли 2 млини і 5 рудень по видобуванню болотної залізної руди. Населення Цумані займалося хліборобством, скотарством, смолокурінням, теслярством, бондарством, виготовленням речей домашнього вжитку як для власних потреб, так і на продаж. Розвиток ремесел і торгівлі сприяв зростанню кількості населення. В першій половині XVII століття в селі вже налічувалося 90 димів. В адміністративному відношенні Цумань входила до складу Олицької волості.
Село оточували великі лісові масиви, непролазні хащі, тому тут переховувалося багато селян-утікачів. У цих лісах під час селянсько-козацького повстання 1594 – 1596 рр. базувалися загони С. Наливайка. Серед повстанців було багато жителів Цумані. 1651 року через село проходили війська Богдана Хмельницького. Під час Північної війни в Цумані побували частини російських військ. У 1709 році поблизу Цумані робив перепочинок Петро І.
Становище жителів Цумані у другій половині XVII століття та у XVIII столітті було надзвичайно тяжким. Селяни відбували панщину по 3 – 4 і навіть більше днів на тиждень, а також численні повинності, найважчими з яких були шарварки – повинність по будівництву шляхів, мостів, гребель, панських будинків. Крім того, селяни платили подимне, натуральний податок за користування мізерними наділами піщаного поля, за право збирати мед у лісах тощо. Тяжкий феодальний гніт, виснажлива праця призводили до цілковитого розорення селянських господарств. Шукаючи порятунку від злиднів і голодної смерті, частина селян тікала в південні степи України, в Бессарабію.
Після третього поділу Польщі в 1795 році Цумань у складі Волині відійшла до Росії. Послабився національний гніт, але ненависна панщина залишилася. Крім поміщика, великим землевласником була церква, якій в першій половині XIX століття належало понад 70 десятин землі, яку теж обробляли селяни. Кріпаки були зовсім безправні. Поміщик міг покарати їх, продати, обміняти на собак. Все це було причиною того, що втечі селян не припинялися, і напередодні реформи 1861 року в Цумані налічувалося всього 47 дворів, 393 жителі.
Не набагато змінилося становище селян після проведення реформи і скасування кріпацтва. Кращі землі залишились у магната Радзівілла, а селянам були відведені піщані, супіщані, болотисті або й зовсім непридатні для обробітку землі. Сервітути майже повністю зберегли поміщикові його власність на ліси, луки й пасовища. Викупні платежі за землю, виплата недоїмок, різні відробітки у князівських маєтках та інші побори й здирства призводили до дальшого зубожіння селян. У своїй скарзі до генерал-губернатора у травні 1878 року вони писали, що заміна натуральних податків-грошовими не поліпшила їх життя, і воно нітрохи не легше, ніж за кріпацтва. «...На цей час, – скаржилися селяни, – нас так притиснено з усіх боків, що кожен мусить купувати хліб для харчування... Гірке і злиденне життя наше, бо земля, якою користувалися діди й прадіди наші, навіть після запровадження інвентарної реформи, перейшла до поміщика».
Доведені до розпачу, селяни від жалоб і петицій переходили до відкритих виступів проти своїх визискувачів. Вони зволікали виконання різних розпоряджень князівських управителів, прикажчиків та офіційних властей, чинили потраву панських пасовищ, рубали панський ліс. Згодом їх виступи набрали більш організованого характеру. Так, у грудні 1904 року селяни вчинили масову порубку лісу у володіннях князя Ф. Радзівілла. У зв’язку з цим відбулася сутичка між селянами й поліцією, яка розправилася з «непокірними».
В роки першої російської революції 1905 – 1907 рр. боротьба селян Цумані за свої права стає рішучішою, чому значною мірою сприяла агітація, що її проводили члени Луцької групи Російської соціал-демократичної робітничої партії. На початку 1905 року в селі була розповсюджена прокламація «До всіх
Цумань
Сторінка 1 з 6
Цумань – селище міського типу, центр однойменної селищної Ради. Розташована за 46 км від райцентру та за 7 км від залізничної станції Цумань. Населення – 5900 чоловік. Селищній Раді підпорядковані села Кадище і Карпилівка.Через селище протікає річка Путилівка. З усіх боків Цумань оточена сосновими і мішаними лісами. Грунти піщані.
Село оточували великі лісові масиви, непролазні хащі, тому тут переховувалося багато селян-утікачів. У цих лісах під час селянсько-козацького повстання 1594 – 1596 рр. базувалися загони С. Наливайка. Серед повстанців було багато жителів Цумані. 1651 року через село проходили війська Богдана Хмельницького. Під час Північної війни в Цумані побували частини російських військ. У 1709 році поблизу Цумані робив перепочинок Петро І.
Становище жителів Цумані у другій половині XVII століття та у XVIII столітті було надзвичайно тяжким. Селяни відбували панщину по 3 – 4 і навіть більше днів на тиждень, а також численні повинності, найважчими з яких були шарварки – повинність по будівництву шляхів, мостів, гребель, панських будинків. Крім того, селяни платили подимне, натуральний податок за користування мізерними наділами піщаного поля, за право збирати мед у лісах тощо. Тяжкий феодальний гніт, виснажлива праця призводили до цілковитого розорення селянських господарств. Шукаючи порятунку від злиднів і голодної смерті, частина селян тікала в південні степи України, в Бессарабію.
Після третього поділу Польщі в 1795 році Цумань у складі Волині відійшла до Росії. Послабився національний гніт, але ненависна панщина залишилася. Крім поміщика, великим землевласником була церква, якій в першій половині XIX століття належало понад 70 десятин землі, яку теж обробляли селяни. Кріпаки були зовсім безправні. Поміщик міг покарати їх, продати, обміняти на собак. Все це було причиною того, що втечі селян не припинялися, і напередодні реформи 1861 року в Цумані налічувалося всього 47 дворів, 393 жителі.
Не набагато змінилося становище селян після проведення реформи і скасування кріпацтва. Кращі землі залишились у магната Радзівілла, а селянам були відведені піщані, супіщані, болотисті або й зовсім непридатні для обробітку землі. Сервітути майже повністю зберегли поміщикові його власність на ліси, луки й пасовища. Викупні платежі за землю, виплата недоїмок, різні відробітки у князівських маєтках та інші побори й здирства призводили до дальшого зубожіння селян. У своїй скарзі до генерал-губернатора у травні 1878 року вони писали, що заміна натуральних податків-грошовими не поліпшила їх життя, і воно нітрохи не легше, ніж за кріпацтва. «...На цей час, – скаржилися селяни, – нас так притиснено з усіх боків, що кожен мусить купувати хліб для харчування... Гірке і злиденне життя наше, бо земля, якою користувалися діди й прадіди наші, навіть після запровадження інвентарної реформи, перейшла до поміщика».
Доведені до розпачу, селяни від жалоб і петицій переходили до відкритих виступів проти своїх визискувачів. Вони зволікали виконання різних розпоряджень князівських управителів, прикажчиків та офіційних властей, чинили потраву панських пасовищ, рубали панський ліс. Згодом їх виступи набрали більш організованого характеру. Так, у грудні 1904 року селяни вчинили масову порубку лісу у володіннях князя Ф. Радзівілла. У зв’язку з цим відбулася сутичка між селянами й поліцією, яка розправилася з «непокірними».
В роки першої російської революції 1905 – 1907 рр. боротьба селян Цумані за свої права стає рішучішою, чому значною мірою сприяла агітація, що її проводили члени Луцької групи Російської соціал-демократичної робітничої партії. На початку 1905 року в селі була розповсюджена прокламація «До всіх