Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Найдавніше поселення, виявлене археологами на території села Черчич, поблизу Бубнова, належить до періоду Київської Русі (IX—XII століття н. е.).
Вперше в історичних документах Бубнів згадується в 1452 році, коли король польський і великий князь литовський Казимир IV Ягеллончик видав луцькому старості Немирі Резанову жалувану грамоту на володіння цим селом. У той час воно входило до складу Великого князівства Литовського. Після укладення Люблінської унії 1569 року Бубнів відійшов до Польщі.
У другій половині XVI століття Бубнів належав волинському воєводі князеві О. Ф. Чарторийському; тут знаходився його фільварок. Село, як і більшість населених пунктів того часу, було невеликим. Так, у 1577 році, як свідчать джерела, тут було 8 димів і 4 городники. Населення налічувалося приблизно 60—70 чоловік. З поборових реєстрів за 1583 рік відомо, що загальна площа селянського землекористування становила 4 лани (лан — близько 16,8 га), отже на кожен селянський двір припадала в середньому половина лану, або 8,4 га. З часом кількість дворів і населення збільшувалась. Так, у 1629 році в селі вже було 15 димів і 90—100 жителів. Про феодальні повинності селян Бубнова документів не збереглося, але відомо, що жителі села Руснева, яке нині входить до складу Бубнівської сільради, мусили щотижня відробляти панщину з півволоки (волока — 16,8 га) 3 дні з волами та один день без волів; з чверті волоки — 3 дні з волами, а четвертий день на панщину повинні були йти жінки. Із 17 господарств села тільки 4 мали по півволоки, а решта — всього по чверті.
Протягом XVII—XVIII століть Бубнів переходив із рук у руки — був власністю феодалів Чацьких, Урусових, Кашевських. Однак це не змінювало становища селян. Вони так само мали платити численні грошові й натуральні чинші та відбувати панщину.
Після третього поділу Польщі в 1795 році Бубнів відійшов до Росії. За переписом населення 1857—1858 рр., у Бубнові налічувалося 85 ревізьких душ і ЗО дворів, з них тяглих —16, піших —13, городників —1. Село належало шляхтичу А. Кашевському, який жорстоко експлуатував селян. Порушуючи інвентарні правила 1847—1848 рр., він вимагав, щоб кріпаки відробляли 4—5 днів панщини на тиждень. У квітні 1861 року селяни скаржилися на управителя Бубнівського маєтку, який вимагав від них панщину понад встановлену норму. А в липні цього ж року вони зовсім відмовилися виконувати повинності на користь поміщика. Щоб «навести порядок», до села приїхав володимир-волинський земський справник, який покарав двох організаторів селянського заворушення — А. Забузького та І. Дорощука 15 ударами різок. Селянина П. Поліщука, який утік із села, наказав розшукати, посадити в холодну на 3 доби, а потім дати йому 25 різок.
На основі Положення 19 лютого 1861 року в Бубнові в лютому 1862 року була укладена уставна грамота, і селян перевели в категорію тимчасово зобов'язаних, тобто вони стали особисто вільні, але за одержані земельні наділи платили оброк. 15 господарств, які мали тягло, одержали по 12 десятин на ревізьку душу, 14 господарств (піші) — трохи більш як по 6 десятин. Перші платили щорічно оброк у сумі 29 крб. 24 коп., другі — 15 крб. 17 копійок.
В умовах Полісся 6 десятин землі при тодішній урожайності було мало, щоб забезпечити хоч мінімальні потреби селянської сім'ї. Отже, близько половини селянських господарств після проведення реформи 1861 року стали бідняцькими. Лісу їм зовсім не наділили. В уставній грамоті зазначалося, що ліс — це власність поміщика, і тільки він може дозволити користуватися ним.
Хоч селяни юридично стали вільними, проте поміщик мав право опіки в межах свого маєтку, а тому сільський староста повинен був без заперечень виконувати всі його вимоги. З жовтня 1866 року було складено викупний акт, тимчасово зобов'язані відносини припинялися, і селяни перейшли, за тодішньою термінологією, в розряд селян-власників. За землю були нараховані викупні платежі в розмірі 4456 крб. 56 коп. з усієї громади. Цю суму селяни повинні були виплачувати протягом 49 років, що разом з процентами за позику становило щорічно 267 крб. 39 коп. Викупні платежі набагато перевищували ринкову ціну на землю.
Бубнів
Сторінка 1 з 8
Бубнів — село, центр сільської Ради, розташоване за 15 км на південь від Володимира-Волинського. В селі—залізнична станція на лінії Ковель—Львів. Населення — 496 чоловік. Сільраді підпорядковані села Маркостав, Октавин, Руснів, Черчичі.Найдавніше поселення, виявлене археологами на території села Черчич, поблизу Бубнова, належить до періоду Київської Русі (IX—XII століття н. е.).
У другій половині XVI століття Бубнів належав волинському воєводі князеві О. Ф. Чарторийському; тут знаходився його фільварок. Село, як і більшість населених пунктів того часу, було невеликим. Так, у 1577 році, як свідчать джерела, тут було 8 димів і 4 городники. Населення налічувалося приблизно 60—70 чоловік. З поборових реєстрів за 1583 рік відомо, що загальна площа селянського землекористування становила 4 лани (лан — близько 16,8 га), отже на кожен селянський двір припадала в середньому половина лану, або 8,4 га. З часом кількість дворів і населення збільшувалась. Так, у 1629 році в селі вже було 15 димів і 90—100 жителів. Про феодальні повинності селян Бубнова документів не збереглося, але відомо, що жителі села Руснева, яке нині входить до складу Бубнівської сільради, мусили щотижня відробляти панщину з півволоки (волока — 16,8 га) 3 дні з волами та один день без волів; з чверті волоки — 3 дні з волами, а четвертий день на панщину повинні були йти жінки. Із 17 господарств села тільки 4 мали по півволоки, а решта — всього по чверті.
Протягом XVII—XVIII століть Бубнів переходив із рук у руки — був власністю феодалів Чацьких, Урусових, Кашевських. Однак це не змінювало становища селян. Вони так само мали платити численні грошові й натуральні чинші та відбувати панщину.
Після третього поділу Польщі в 1795 році Бубнів відійшов до Росії. За переписом населення 1857—1858 рр., у Бубнові налічувалося 85 ревізьких душ і ЗО дворів, з них тяглих —16, піших —13, городників —1. Село належало шляхтичу А. Кашевському, який жорстоко експлуатував селян. Порушуючи інвентарні правила 1847—1848 рр., він вимагав, щоб кріпаки відробляли 4—5 днів панщини на тиждень. У квітні 1861 року селяни скаржилися на управителя Бубнівського маєтку, який вимагав від них панщину понад встановлену норму. А в липні цього ж року вони зовсім відмовилися виконувати повинності на користь поміщика. Щоб «навести порядок», до села приїхав володимир-волинський земський справник, який покарав двох організаторів селянського заворушення — А. Забузького та І. Дорощука 15 ударами різок. Селянина П. Поліщука, який утік із села, наказав розшукати, посадити в холодну на 3 доби, а потім дати йому 25 різок.
На основі Положення 19 лютого 1861 року в Бубнові в лютому 1862 року була укладена уставна грамота, і селян перевели в категорію тимчасово зобов'язаних, тобто вони стали особисто вільні, але за одержані земельні наділи платили оброк. 15 господарств, які мали тягло, одержали по 12 десятин на ревізьку душу, 14 господарств (піші) — трохи більш як по 6 десятин. Перші платили щорічно оброк у сумі 29 крб. 24 коп., другі — 15 крб. 17 копійок.
В умовах Полісся 6 десятин землі при тодішній урожайності було мало, щоб забезпечити хоч мінімальні потреби селянської сім'ї. Отже, близько половини селянських господарств після проведення реформи 1861 року стали бідняцькими. Лісу їм зовсім не наділили. В уставній грамоті зазначалося, що ліс — це власність поміщика, і тільки він може дозволити користуватися ним.
Хоч селяни юридично стали вільними, проте поміщик мав право опіки в межах свого маєтку, а тому сільський староста повинен був без заперечень виконувати всі його вимоги. З жовтня 1866 року було складено викупний акт, тимчасово зобов'язані відносини припинялися, і селяни перейшли, за тодішньою термінологією, в розряд селян-власників. За землю були нараховані викупні платежі в розмірі 4456 крб. 56 коп. з усієї громади. Цю суму селяни повинні були виплачувати протягом 49 років, що разом з процентами за позику становило щорічно 267 крб. 39 коп. Викупні платежі набагато перевищували ринкову ціну на землю.