Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Але фашистський терор не зломив у трудящих віри в нездоланність радянського ладу, в неминучий розгром ненависного ворога. Вже в липні 1941 року радянські патріоти створили в Торчині антифашистське підпілля, організатором і керівником якого був учитель комуніст П. Й. Каспрук. До підпільної організації входили брати Олександр, Іван і Спиридон Гнатюки, їх батько Федір Євтухович, Віра та Іван Каспруки, Надія Поліщук, Іван Куц, Михайло Голумбієвський, Петро Онищенко, Володимир і Віра Домбровські, Антоніна і Федось Чучки, Іван Савчук, Тимофій Богданов, Петро Базюк та багато інших. Підпілля було досить розгалужене. Воно охоплювало не тільки Торчинський, але частково й Рожищенський та Голобський райони. Добре налагоджені були зв'язки з підпіллям Луцька. Бойові групи М. Соколова та інші здійснювали сміливі диверсії проти окупантів у населених пунктах, на станціях і особливо на залізницях, пускаючи під укіс ворожі ешелони, що йшли в напрямку фронту.
Підпільній організації необхідно було встановити зв'язок з Поліссям — партизанським краєм. Для виконання цього завдання штаб послав піонера С. Гнатюка і комсомольця І. М. Куца. Вони знайшли бойовий загін М. П. Конищука (Крука), і відтоді всі дії торчинських підпільників узгоджувалися з планами партизанського штабу.
Піонер С. Гнатюк став відважним партизанським розвідником. Він вивів із Торчина і сіл у діючі загони десятки радянських військовополонених, що втекли з таборів і рвалися до боротьби з фашистами. Разом з Н. Ф. Поліщук і А. Ф. Чучко він брав участь у небезпечній операції — завданням її було знайти і переправити в загін лікаря Курца, якого розшукували фашисти. Після виконання одного з важливих бойових завдань у Луцьку Гнатюка схопили гітлерівці. Два місяці його катували, перебили руку, вибили око. Але піонер не виказав жодної явочної квартири, навіть свого імені не назвав. Знівеченого хлопця живцем кинули в яму з трупами розстріляних і закопали. Так героїчно загинув юний партизан.
Шістнадцятирічною дівчиною пішла в партизанський загін Л. С. Рябчун. Вона двічі брала участь у підриві гітлерівських військових ешелонів. Ешелон з німецькими танками пустив під укіс на території Голобського району підпільник І. Ф. Василевський. Біля Ковеля він же підірвав ешелон з фашистськими військами. Торчинський фельдшер С. М. Козар постачав партизанам медикаменти. Складні бойові завдання виконували О. Ф. Гнатюк, М. А. Голумбієвський, П. Я. Онищенко, В. А. Романашина, В. О. Каспрук та багато інших торчинських підпільників, пізніше бійців з'єднання Героя Радянського Союзу полковника А. П. Бринського. Немало героїв партизанського руху загинуло в боях за визволення рідного краю. Свято шанують торчинці пам'ять про них. У центрі селища споруджено пам'ятник Вічної слави героям, на якому викарбувані їхні імена.
17 квітня 1944 року частини 106-ї і 197-ї стрілецьких дивізій, танкісти 39-го окремого Київського танкового полку, 150-ї окремої Київсько-Коростенської танкової бригади Першого Українського фронту, в числі інших міст і сіл Волині, визволили Торчин. У боях за пануючу висоту на південній околиці селища відвагу і героїзм виявили танкісти під командуванням П. О. Гопіна. Вони забезпечили успішний наступ піхоти і першими ввійшли в Торчин. Багато жителів селища вступили до лав Червоної Армії, щоб із зброєю в руках добивати ненависного ворога.
В селищі відновили роботу районна Рада депутатів трудящих і райком КП України. Під їх керівництвом жителі Торчина з ентузіазмом взялися за ліквідацію наслідків війни. Незабаром почали діяти культурно-освітні заклади. В перший же рік відбудовано промкомбінат, маслозавод. Особливо велике значення мав пуск цегельного заводу, який уже в 1946 році виробив 2,5 млн. штук цегли.
У серпні 1948 року в Торчині відновлено колгосп ім. Калініна, який об'єднав 133 селянські господарства. Колгосп усуспільнив 722 га землі, 88 коней і сільськогосподарський реманент. У вересні 1949 року в селищі утворилася
Торчин
Сторінка 6 з 9
сюди близько 6 тис. радянських громадян. У Буянівському лісі вони замордували 370 чоловік партійно-радянського активу. Близько 1000 чоловік з Торчинського району вивезли на каторжні роботи в Німеччину. Окупанти зруйнували й пограбували МТС, цегельний завод, промкомбінат. За наказом коменданта вони методично грабували населення. Збитки, що їх завдали гітлерівці селищу, становили 12 млн. карбованців. Підпільній організації необхідно було встановити зв'язок з Поліссям — партизанським краєм. Для виконання цього завдання штаб послав піонера С. Гнатюка і комсомольця І. М. Куца. Вони знайшли бойовий загін М. П. Конищука (Крука), і відтоді всі дії торчинських підпільників узгоджувалися з планами партизанського штабу.
Піонер С. Гнатюк став відважним партизанським розвідником. Він вивів із Торчина і сіл у діючі загони десятки радянських військовополонених, що втекли з таборів і рвалися до боротьби з фашистами. Разом з Н. Ф. Поліщук і А. Ф. Чучко він брав участь у небезпечній операції — завданням її було знайти і переправити в загін лікаря Курца, якого розшукували фашисти. Після виконання одного з важливих бойових завдань у Луцьку Гнатюка схопили гітлерівці. Два місяці його катували, перебили руку, вибили око. Але піонер не виказав жодної явочної квартири, навіть свого імені не назвав. Знівеченого хлопця живцем кинули в яму з трупами розстріляних і закопали. Так героїчно загинув юний партизан.
Шістнадцятирічною дівчиною пішла в партизанський загін Л. С. Рябчун. Вона двічі брала участь у підриві гітлерівських військових ешелонів. Ешелон з німецькими танками пустив під укіс на території Голобського району підпільник І. Ф. Василевський. Біля Ковеля він же підірвав ешелон з фашистськими військами. Торчинський фельдшер С. М. Козар постачав партизанам медикаменти. Складні бойові завдання виконували О. Ф. Гнатюк, М. А. Голумбієвський, П. Я. Онищенко, В. А. Романашина, В. О. Каспрук та багато інших торчинських підпільників, пізніше бійців з'єднання Героя Радянського Союзу полковника А. П. Бринського. Немало героїв партизанського руху загинуло в боях за визволення рідного краю. Свято шанують торчинці пам'ять про них. У центрі селища споруджено пам'ятник Вічної слави героям, на якому викарбувані їхні імена.
17 квітня 1944 року частини 106-ї і 197-ї стрілецьких дивізій, танкісти 39-го окремого Київського танкового полку, 150-ї окремої Київсько-Коростенської танкової бригади Першого Українського фронту, в числі інших міст і сіл Волині, визволили Торчин. У боях за пануючу висоту на південній околиці селища відвагу і героїзм виявили танкісти під командуванням П. О. Гопіна. Вони забезпечили успішний наступ піхоти і першими ввійшли в Торчин. Багато жителів селища вступили до лав Червоної Армії, щоб із зброєю в руках добивати ненависного ворога.
В селищі відновили роботу районна Рада депутатів трудящих і райком КП України. Під їх керівництвом жителі Торчина з ентузіазмом взялися за ліквідацію наслідків війни. Незабаром почали діяти культурно-освітні заклади. В перший же рік відбудовано промкомбінат, маслозавод. Особливо велике значення мав пуск цегельного заводу, який уже в 1946 році виробив 2,5 млн. штук цегли.
У серпні 1948 року в Торчині відновлено колгосп ім. Калініна, який об'єднав 133 селянські господарства. Колгосп усуспільнив 722 га землі, 88 коней і сільськогосподарський реманент. У вересні 1949 року в селищі утворилася