Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
В лютому — березні 1654 року польські війська вторглися на Волинь. Польська шляхта відновила тяжкий соціальний, національний і релігійний гніт. Єпіскоп Рупієвський чинив у Торчинському маєтку такі «жорстокості, побої і безчестя», що російський уряд змушений був писати про них папі римському, вимагаючи припинити сваволю.
Злигодні трудящих посилювалися навалами чужинців. У 1687 році торчинці відстояли містечко від загонів кримських татар. А взимку 1708 року мирне населення два тижні боронилося від восьмитисячного шведського загону. Лише зрада «смотрителя крепостных врат» шляхтича Кашубського допомогла шведам оволодіти містом, яке вони пограбували і спалили.
Після вигнання загарбників Торчин поступово піднімався з руїн. Як і раніше, велася жвава торгівля, приїздили купці з землі російської, з Угорщини та інших країн. Розвивались і ремесла. Так, у середині XVIII століття тут діяли цехи ковальський, золотарський, шевський, римарський, різьбярський, слюсарний, столярний тощо. Біля Торчина було підприємство для виготовлення паперу.
Але польські магнати і шляхта провадили і далі політику посиленого визиску трудящих мас Волині. Про тяжку долю закріпаченого селянства з величезною силою розповідається в «Торчинському маніфесті» — відозві до українського народу, знайденій в Торчині після Троїцького ярмарку 14 червня 1767 року. «Маніфест» гнівно таврує панів-землевласників, які гнобили народ. «Ми з покоління в покоління залишаємося рабами, — писалося в ньому, — ми відбуваємо різноманітні польові панщини, земельні роботи, подвірну повинність, несемо грошові оброки і данину худобою, медом... для нас же в нагороду — диба, колодки, ланцюги, батоги, різки та інші засоби катувань...». «Маніфест» закликав уярмлене шляхтою населення: «Об'єднуйтесь і стійте разом, а коли прийде час, сходьтеся в місця, які будуть визначені таємною радою, під наші знамена». Ці знамена — назріваюча Коліївщина, яка через рік могутнім полум'ям народного гніву вирувала і тут, на Волині. Шляхта придушила повстання, але ще й у наступні роки власті розшукували в Торчині ніби заховані листи Катерини II із закликом до війни з Польщею.
Возз'єднання Західної Волині з Україною в складі Російської держави мало позитивне значення і для Торчина. До деякої міри були зменшені податки і повинності, впало ярмо національно-релігійного гніту,але залишалось кріпацтво. Землі Торчинського маєтку були віддані новому магнату — генералові Тутолміну, на користь якого селяни й міщани виконували феодальні повинності. У наступні роки Торчинським ключем володіли інші поміщики, а 1835 року належні до нього села Городині, Буяни, Линівка з селянами дісталися кільком власникам. Містечко поступово занепало.
В 1812 році, коли наполеонівські війська вторглися в Росію, Торчин теж був окупований. Місцеве населення всіляко допомагало армії генерала Тормасова в боротьбі з ворогом. За переказами, в районі Торчина діяли партизани. Навіть жінки воювали з окупантами. Так, торчинська міщанка С. Чайка вбила одного з наполеонівських грабіжників і на його ж коні втекла в ліс.
Вигнання ненависного ворога з рідної землі, безприкладний героїзм народу не полегшили становища трудящих. «На волинській землі... весь тиждень, щодня, від неділі до неділі, гнуть селяни спину на панщині», — писав у 40-х роках XIX століття польський письменник Юзеф Крашевський. Тут «останні копійки відбирають на сплату податків та оброку...». В Торчинському історико-краєзнавчому музеї зберігаються списки кріпаків тих часів. Біля багатьох прізвищ є помітки «в бегах». У втечі шукали селяни порятунку. Для панів вони були не люди. їх продавали, програвали в карти. Царські закони дозволяли це. Так, офіцер Сичевський виграв у карти половину с. Усичів Торчинської волості.
В результаті реформи 1861 року селяни стали особисто вільними, але то була «голодна воля», як прозвав її народ. Навколо Торчина лежали землі генерала Раковського, селянам дісталася найгірша земля, серед якої було багато неужитків, а частина колишніх кріпаків не одержала землі зовсім.
Наявність дешевої робочої сили сприяла тому, що в другій половині XIX століття в Торчині одне за одним виникали промислові підприємства. Тут діяли
Торчин
Сторінка 2 з 9
проходив восени 1648 року загін легендарного Максима Кривоноса. Відтоді шляхи, криниці, греблі в ряді місць звуться козацькими. Народ мужньо боровся за волю, за возз'єднання з Росією, але Волині ще 140 років після історичної Переяславської ради довелося бути під владою шляхетської Польщі. Злигодні трудящих посилювалися навалами чужинців. У 1687 році торчинці відстояли містечко від загонів кримських татар. А взимку 1708 року мирне населення два тижні боронилося від восьмитисячного шведського загону. Лише зрада «смотрителя крепостных врат» шляхтича Кашубського допомогла шведам оволодіти містом, яке вони пограбували і спалили.
Після вигнання загарбників Торчин поступово піднімався з руїн. Як і раніше, велася жвава торгівля, приїздили купці з землі російської, з Угорщини та інших країн. Розвивались і ремесла. Так, у середині XVIII століття тут діяли цехи ковальський, золотарський, шевський, римарський, різьбярський, слюсарний, столярний тощо. Біля Торчина було підприємство для виготовлення паперу.
Але польські магнати і шляхта провадили і далі політику посиленого визиску трудящих мас Волині. Про тяжку долю закріпаченого селянства з величезною силою розповідається в «Торчинському маніфесті» — відозві до українського народу, знайденій в Торчині після Троїцького ярмарку 14 червня 1767 року. «Маніфест» гнівно таврує панів-землевласників, які гнобили народ. «Ми з покоління в покоління залишаємося рабами, — писалося в ньому, — ми відбуваємо різноманітні польові панщини, земельні роботи, подвірну повинність, несемо грошові оброки і данину худобою, медом... для нас же в нагороду — диба, колодки, ланцюги, батоги, різки та інші засоби катувань...». «Маніфест» закликав уярмлене шляхтою населення: «Об'єднуйтесь і стійте разом, а коли прийде час, сходьтеся в місця, які будуть визначені таємною радою, під наші знамена». Ці знамена — назріваюча Коліївщина, яка через рік могутнім полум'ям народного гніву вирувала і тут, на Волині. Шляхта придушила повстання, але ще й у наступні роки власті розшукували в Торчині ніби заховані листи Катерини II із закликом до війни з Польщею.
Возз'єднання Західної Волині з Україною в складі Російської держави мало позитивне значення і для Торчина. До деякої міри були зменшені податки і повинності, впало ярмо національно-релігійного гніту,але залишалось кріпацтво. Землі Торчинського маєтку були віддані новому магнату — генералові Тутолміну, на користь якого селяни й міщани виконували феодальні повинності. У наступні роки Торчинським ключем володіли інші поміщики, а 1835 року належні до нього села Городині, Буяни, Линівка з селянами дісталися кільком власникам. Містечко поступово занепало.
В 1812 році, коли наполеонівські війська вторглися в Росію, Торчин теж був окупований. Місцеве населення всіляко допомагало армії генерала Тормасова в боротьбі з ворогом. За переказами, в районі Торчина діяли партизани. Навіть жінки воювали з окупантами. Так, торчинська міщанка С. Чайка вбила одного з наполеонівських грабіжників і на його ж коні втекла в ліс.
Вигнання ненависного ворога з рідної землі, безприкладний героїзм народу не полегшили становища трудящих. «На волинській землі... весь тиждень, щодня, від неділі до неділі, гнуть селяни спину на панщині», — писав у 40-х роках XIX століття польський письменник Юзеф Крашевський. Тут «останні копійки відбирають на сплату податків та оброку...». В Торчинському історико-краєзнавчому музеї зберігаються списки кріпаків тих часів. Біля багатьох прізвищ є помітки «в бегах». У втечі шукали селяни порятунку. Для панів вони були не люди. їх продавали, програвали в карти. Царські закони дозволяли це. Так, офіцер Сичевський виграв у карти половину с. Усичів Торчинської волості.
В результаті реформи 1861 року селяни стали особисто вільними, але то була «голодна воля», як прозвав її народ. Навколо Торчина лежали землі генерала Раковського, селянам дісталася найгірша земля, серед якої було багато неужитків, а частина колишніх кріпаків не одержала землі зовсім.
Наявність дешевої робочої сили сприяла тому, що в другій половині XIX століття в Торчині одне за одним виникали промислові підприємства. Тут діяли