Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
18 лютого 1918 року кинуті проти молодої Радянської республіки війська кайзерівської Німеччини окупували Торчин. Кількох членів Ради заарештували й розстріляли, а Богданов з червоногвардійцями після втечі з луцької тюрми пробралися до Києва, потім до Орші і незабаром знову воювали проти білогвардійців. На фронтах громадянської війни хоробро билися С. Березюк, Ф. Кондратюк та багато інших недавніх панських батраків.
За Ризьким мирним договором Польща відторгла від Радянської держави західні області України. На окупованій території польський уряд установив колоніальний режим терору й гноблення. Численні податки (поземельний, маєтковий, дворовий та інші), штрафи, різні мита, шарварки, безробіття і злидні — ось що принесли населенню загарбники. Навіть українська мова була заборонена в школах і установах. Уже в перші роки окупації з Торчина і сіл гміни десятки сімей емігрували за кордон, шукаючи роботи. Але в Канаді, Аргентіні та інших країнах на них теж чатувало лихо. Один з них писав згодом у Торчин з Буенос-Айреса: «Доля емігранта — то доля раба, що поїхав у чужий край продавати свої робочі руки». Рабство було там. Воно було й тут. І на боротьбу з ним, на боротьбу за возз'єднання з Радянською Україною ставали трудящі окупованих, але не скорених «кресів» (окраїн). Всенародний рух за визволення очолили комуністи.
Вже в 1922—1923 рр. у Торчині, Білостоці та інших селах виникли перші партійні осередки, а наприкінці 1923 року вони влилися в Луцький окружний комітет Комуністичної партії Західної України. Осередки дедалі більше завойовували масові легальні організації «Просвіту» й «Робітничі курси», викриваючи справжню суть їх буржуазно-націоналістичного керівництва.
Одними з перших організаторів партійної роботи серед трудящих Торчинської округи були Р. 3. Верба (Рожище), В. Ф. Угринович (Білосток), Д. Я. Гарбер, М. С. Воїна, М. X. Рубінштейн, Ш. Я. Пак (Торчин) та інші. У 1924 році утворився Торчинський райком КПЗУ, який на кінець року був у числі найбільш впливових. Він об'єднував 10 осередків. Поступово зростав його актив, ширилася робота. Керована комуністами робітнича професійна організація 1926 року провела успішний страйк робітників торчинських майстерень. Слідом за цим бойкотували сплату податків селяни Торчинської та інших гмін. Під час революційних свят над містечком і в селах з'являлися червоні прапори, листівки з гаслами: «Хай живе робітничо-селянська влада!», «Геть фашистський уряд Пілсудського!» тощо. У зв'язку з підступним убивством у Варшаві радянського посла П. Л. Войкова і агресивною щодо СРСР політикою буржуазної Польщі комуністи провели в Торчині мітинг протесту.
Пілсудчики лютували. 1927 року вони кинули на 8 років за грати В. Ф. Угриновича, а 1930 року засудили до тюремного ув'язнення комуністів М. С. Воїну, С. А, Марценковського, А. П. Панасевича, А. О. Томашевича, Д. Я. Гарбера, А. П. Кревського та інших. Проте підпілля жило, діяло, зростало.
В роки світової економічної кризи становище трудящих Торчина, як і всієї Волині, різко погіршилось. Скоротилося виробництво, зросло безробіття, непосильними стали податки. Селяни терпіли від низьких цін на сільськогосподарські продукти. Буржуазія шукала виходу з кризи в посиленні експлуатації робітників і селян і в підготовці війни проти СРСР.
Справжніми захисниками інтересів трудящих були тільки комуністи. У 1934 році вони організували в Торчині велику першотравневу демонстрацію. Її підготовкою керували член Луцького окружкому КПЗУ М. В. Коновалюк, секретар Торчинського підпільного райкому партії П. Я. Онищенко та інші активісти. Комсомольці Н. С. Качина, Н. О. Лобурська, Д. О. Томашевич та їхні друзі вишили прапори, підготували листівки. На демонстрацію прийшли селяни й сільськогосподарські робітники з усіх навколишніх сіл. Людське море вилилося на головну вулицю містечка. Замайоріли червоні прапори. Але демонстрантів зустріла кінна й піша поліція, яка прибула з Луцька. Пролунали постріли. З великими труднощами поліції вдалося розігнати людей, багатьох арештували. Будинок постерунку і «холодна» були переповнені. Але того ж дня в кількох селах пройшли мітинги, було вивішено червоні прапори,
Торчин
Сторінка 4 з 9
молодь містечка і наймити з сусідніх сіл. Він утримував торчинський рубіж дороги Луцьк — Торчин. Кулеметні команди поповнили новоприйнятими комуністами. Ці заходи були необхідні, щоб допомогти частинам 126-ї дивізії на чолі з більшовиком прапорщиком О. М. Дмитрієвим оволодіти Луцьком і встановити там Радянську владу. Згодом торчинський червоногвардійський загін влився у військові частини прославленого начдива В. Кіквідзе. За Ризьким мирним договором Польща відторгла від Радянської держави західні області України. На окупованій території польський уряд установив колоніальний режим терору й гноблення. Численні податки (поземельний, маєтковий, дворовий та інші), штрафи, різні мита, шарварки, безробіття і злидні — ось що принесли населенню загарбники. Навіть українська мова була заборонена в школах і установах. Уже в перші роки окупації з Торчина і сіл гміни десятки сімей емігрували за кордон, шукаючи роботи. Але в Канаді, Аргентіні та інших країнах на них теж чатувало лихо. Один з них писав згодом у Торчин з Буенос-Айреса: «Доля емігранта — то доля раба, що поїхав у чужий край продавати свої робочі руки». Рабство було там. Воно було й тут. І на боротьбу з ним, на боротьбу за возз'єднання з Радянською Україною ставали трудящі окупованих, але не скорених «кресів» (окраїн). Всенародний рух за визволення очолили комуністи.
Вже в 1922—1923 рр. у Торчині, Білостоці та інших селах виникли перші партійні осередки, а наприкінці 1923 року вони влилися в Луцький окружний комітет Комуністичної партії Західної України. Осередки дедалі більше завойовували масові легальні організації «Просвіту» й «Робітничі курси», викриваючи справжню суть їх буржуазно-націоналістичного керівництва.
Одними з перших організаторів партійної роботи серед трудящих Торчинської округи були Р. 3. Верба (Рожище), В. Ф. Угринович (Білосток), Д. Я. Гарбер, М. С. Воїна, М. X. Рубінштейн, Ш. Я. Пак (Торчин) та інші. У 1924 році утворився Торчинський райком КПЗУ, який на кінець року був у числі найбільш впливових. Він об'єднував 10 осередків. Поступово зростав його актив, ширилася робота. Керована комуністами робітнича професійна організація 1926 року провела успішний страйк робітників торчинських майстерень. Слідом за цим бойкотували сплату податків селяни Торчинської та інших гмін. Під час революційних свят над містечком і в селах з'являлися червоні прапори, листівки з гаслами: «Хай живе робітничо-селянська влада!», «Геть фашистський уряд Пілсудського!» тощо. У зв'язку з підступним убивством у Варшаві радянського посла П. Л. Войкова і агресивною щодо СРСР політикою буржуазної Польщі комуністи провели в Торчині мітинг протесту.
Пілсудчики лютували. 1927 року вони кинули на 8 років за грати В. Ф. Угриновича, а 1930 року засудили до тюремного ув'язнення комуністів М. С. Воїну, С. А, Марценковського, А. П. Панасевича, А. О. Томашевича, Д. Я. Гарбера, А. П. Кревського та інших. Проте підпілля жило, діяло, зростало.
В роки світової економічної кризи становище трудящих Торчина, як і всієї Волині, різко погіршилось. Скоротилося виробництво, зросло безробіття, непосильними стали податки. Селяни терпіли від низьких цін на сільськогосподарські продукти. Буржуазія шукала виходу з кризи в посиленні експлуатації робітників і селян і в підготовці війни проти СРСР.
Справжніми захисниками інтересів трудящих були тільки комуністи. У 1934 році вони організували в Торчині велику першотравневу демонстрацію. Її підготовкою керували член Луцького окружкому КПЗУ М. В. Коновалюк, секретар Торчинського підпільного райкому партії П. Я. Онищенко та інші активісти. Комсомольці Н. С. Качина, Н. О. Лобурська, Д. О. Томашевич та їхні друзі вишили прапори, підготували листівки. На демонстрацію прийшли селяни й сільськогосподарські робітники з усіх навколишніх сіл. Людське море вилилося на головну вулицю містечка. Замайоріли червоні прапори. Але демонстрантів зустріла кінна й піша поліція, яка прибула з Луцька. Пролунали постріли. З великими труднощами поліції вдалося розігнати людей, багатьох арештували. Будинок постерунку і «холодна» були переповнені. Але того ж дня в кількох селах пройшли мітинги, було вивішено червоні прапори,