Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Поетесу в Колодяжному відвідує родина М. В. Лисенка.
Перебування сім'ї Косачів у Колодяжному залишило помітний слід у свідомості селян. Односельчанин Г. Вожик пригадував з цього приводу: «Косачі були добрі, сердечні люди, того до смерті не забути. Вкусила якось мене скажена собака... Нікому з панів, з начальства не заболіло, а лікаря тоді в селі не було... А Косачі, як свого, як рідного взяли — відправили до Києва, вилікували за свої гроші, своїми стараннями. Найбільше, пам'ятаю, турбувалася Леся, як і завжди». Влітку 1895 року, коли в селі розпочалась епідемія тифу, поетеса, залишивши літературну роботу, ввесь свій час віддавала допомозі хворим. Дуже тепло згадують про Косачів й інші старожили. «Поки Косач був тут, у Ковелі, — говорив А. Д. Данилюк,— ні один парубок з нашого села не пішов у солдати, і я не служив».
Школи Колодяжне не мало, але Леся Українка, яка щоліта жила в селі, навчала грамоти багатьох своїх подруг. Щороку тут влаштовували шевченківські вечори, інколи — вистави. Мати письменниці написала історичну драму на п'ять дій «Кармелюк». Поставити її не мали змоги: не було підготовлених людей, бракувало коштів. Тоді вирішили влаштувати виставу у ляльковому театрі. Леся була за режисера, художника, артиста — за все.
Невблаганний наступ хвороби змусив поетесу шукати порятунку на далекому півдні. Але думками вона лишалася на Волині. «Дуже вже мені хочеться додому, до тебе «на тихі води, на ясні зорі», — пише вона матері в листі 2 червня 1898 року з Одеси, — все мені здається, що там скоріш минеться втома... Шкода, що не можна мені поїхати в Колодяжне».
Незважаючи на хворобу, Леся Українка ще двічі (у 1905 і 1907 рр.) приїжджає до Колодяжного. Це були її останні зустрічі з людьми, поліською природою. Поетеса не проминає нагоди дізнатися про настрої селян і, з свого боку, заронити їм у душі іскру досвітнього вогню. Це відбивають навіть жандармські донесення. 31 грудня 1908 року волинському губернаторові доповідають, що статський радник П. Косач та члени його сім'ї у розмовах з селянами висловлювали з аграрного питання «ідеї, які можуть збуджуюче впливати на селянське населення».
У подальші роки, постійно розширюючи коло своїх інтересів, поетеса береже в своїй пам'яті село. «Я не згадую лихом волинських лісів, — пише вона 14 жовтня 1911 року А. Кримському. — Сього літа, згадавши про їх, написала «драму-феєрію» на честь їх, і вона дала мені багато радощів». Це була «Лісова пісня», колискою якої, без сумніву, стало Колодяжне.
Заклавши у Варшавському банку колодяженський маєток, родина додала гроші до жалюгідного гонорару поетеси, склавши дим, як сумно вона жартувала, «єгипетський фонд», що дав змогу виїхати на лікування до Гелуана. Та вже невдовзі квіти далекої Грузії з розпачем упали на труну Лесі Українки. А в селі добра пам'ять про поетесу залишилась у серцях колодяженців назавжди.
В роки першої світової війни, коли розгорнулись бої на Ковельському напрямку, майже все населення Колодяжного було евакуйоване до Херсонської і Саратовської губерній. Жорстокі бої заподіяли селу великих руйнувань. 23 серпня 1915 року російські війська відступили, Колодяжне окупували німецькі та австрійські війська, які «хазяйнували» тут до кінця 1918 року. На зміну їм прийшли війська буржуазно-поміщицької Польщі.
4 серпня 1920 року, після запеклих боїв, підтримані місцевим населенням війська 12-ї армії визволили Колодяжне від білополяків. 5 серпня хлібороби утворили комітет незаможних селян, який розподілив поміщицькі землі і забезпечив продуктами та фуражем частини Червоної Армії. Чимало добровольців з Колодяжного стали до лав червоних бійців. Житель села П. А. Турчин був комісаром артилерійського підрозділу Першої Кінної армії. Однак вже весною 1921 року за умовами мирного договору село знову потрапило під владу панської Польщі. Колодяжне тоді мало 43 двори, 315 чоловік населення. В роки польської окупації селяни, як і раніше, за шматок хліба гнули спину на поміщиків. Господарство занепало. Багато людей, шукаючи кращої долі, емігрували до США, Аргентіни, Канади та в інші країни. З
Колодяжне
Сторінка 3 з 8
викликала серед урядових кіл Австро-Угорщини та української буржуазії великий переполох. З метою конспірації Косачі не розголошували нікому в селі імені І. Я. Франка. Однак приїзд на Волинь письменника, «галицького бунтівника», не лишився непоміченим царськими жандармами. За свідченням Олени Пчілки, з приводу приїзду родини І. Я. Франка до Колодяжного П. А. Косач був викликаний для пояснень до Києва, до генерал-губернатора, який зробив Косачу попередження. Перебування сім'ї Косачів у Колодяжному залишило помітний слід у свідомості селян. Односельчанин Г. Вожик пригадував з цього приводу: «Косачі були добрі, сердечні люди, того до смерті не забути. Вкусила якось мене скажена собака... Нікому з панів, з начальства не заболіло, а лікаря тоді в селі не було... А Косачі, як свого, як рідного взяли — відправили до Києва, вилікували за свої гроші, своїми стараннями. Найбільше, пам'ятаю, турбувалася Леся, як і завжди». Влітку 1895 року, коли в селі розпочалась епідемія тифу, поетеса, залишивши літературну роботу, ввесь свій час віддавала допомозі хворим. Дуже тепло згадують про Косачів й інші старожили. «Поки Косач був тут, у Ковелі, — говорив А. Д. Данилюк,— ні один парубок з нашого села не пішов у солдати, і я не служив».
Школи Колодяжне не мало, але Леся Українка, яка щоліта жила в селі, навчала грамоти багатьох своїх подруг. Щороку тут влаштовували шевченківські вечори, інколи — вистави. Мати письменниці написала історичну драму на п'ять дій «Кармелюк». Поставити її не мали змоги: не було підготовлених людей, бракувало коштів. Тоді вирішили влаштувати виставу у ляльковому театрі. Леся була за режисера, художника, артиста — за все.
Невблаганний наступ хвороби змусив поетесу шукати порятунку на далекому півдні. Але думками вона лишалася на Волині. «Дуже вже мені хочеться додому, до тебе «на тихі води, на ясні зорі», — пише вона матері в листі 2 червня 1898 року з Одеси, — все мені здається, що там скоріш минеться втома... Шкода, що не можна мені поїхати в Колодяжне».
Незважаючи на хворобу, Леся Українка ще двічі (у 1905 і 1907 рр.) приїжджає до Колодяжного. Це були її останні зустрічі з людьми, поліською природою. Поетеса не проминає нагоди дізнатися про настрої селян і, з свого боку, заронити їм у душі іскру досвітнього вогню. Це відбивають навіть жандармські донесення. 31 грудня 1908 року волинському губернаторові доповідають, що статський радник П. Косач та члени його сім'ї у розмовах з селянами висловлювали з аграрного питання «ідеї, які можуть збуджуюче впливати на селянське населення».
У подальші роки, постійно розширюючи коло своїх інтересів, поетеса береже в своїй пам'яті село. «Я не згадую лихом волинських лісів, — пише вона 14 жовтня 1911 року А. Кримському. — Сього літа, згадавши про їх, написала «драму-феєрію» на честь їх, і вона дала мені багато радощів». Це була «Лісова пісня», колискою якої, без сумніву, стало Колодяжне.
Заклавши у Варшавському банку колодяженський маєток, родина додала гроші до жалюгідного гонорару поетеси, склавши дим, як сумно вона жартувала, «єгипетський фонд», що дав змогу виїхати на лікування до Гелуана. Та вже невдовзі квіти далекої Грузії з розпачем упали на труну Лесі Українки. А в селі добра пам'ять про поетесу залишилась у серцях колодяженців назавжди.
В роки першої світової війни, коли розгорнулись бої на Ковельському напрямку, майже все населення Колодяжного було евакуйоване до Херсонської і Саратовської губерній. Жорстокі бої заподіяли селу великих руйнувань. 23 серпня 1915 року російські війська відступили, Колодяжне окупували німецькі та австрійські війська, які «хазяйнували» тут до кінця 1918 року. На зміну їм прийшли війська буржуазно-поміщицької Польщі.
4 серпня 1920 року, після запеклих боїв, підтримані місцевим населенням війська 12-ї армії визволили Колодяжне від білополяків. 5 серпня хлібороби утворили комітет незаможних селян, який розподілив поміщицькі землі і забезпечив продуктами та фуражем частини Червоної Армії. Чимало добровольців з Колодяжного стали до лав червоних бійців. Житель села П. А. Турчин був комісаром артилерійського підрозділу Першої Кінної армії. Однак вже весною 1921 року за умовами мирного договору село знову потрапило під владу панської Польщі. Колодяжне тоді мало 43 двори, 315 чоловік населення. В роки польської окупації селяни, як і раніше, за шматок хліба гнули спину на поміщиків. Господарство занепало. Багато людей, шукаючи кращої долі, емігрували до США, Аргентіни, Канади та в інші країни. З